Видавці сучасної української літератури, в їх числі і я, перебувають у безперервному пошуку нових авторів і нових текстів. У своїх розмовах ми прийшли до висновку до деякої, сподіваємося – тимчасової, кризи в сучасній українській літературі. Не секрет, що останні кільканадцять років характеризувалися певним “вибухом” белетристичної літератури, і це дуже добре, оскільки це дало змогу певною мірою витіснити у нас у країні з цієї ніші літературу нашого “любого сусіда”, однак разом з тим її якість, яка на початках 2000-х була дуже високою, стала різко падати. Разом з тим дуже важко знайти для видання твори так би мовити “серйозної” літератури, їх практично одиниці, і не кожному видавцеві вдається їх “піймати”,

Ось я вирішили промоніторити літературний ринок інших країн, мови чиїх я більш-менш знаю, щоб уявити, яка ситуація там, які там тренди і що користується попитом. І почну я з  літератури, “про яку не можна говорити вголос”, тобто про російську. Як то кажуть, “врага надо знать в лицо”.

За рахунок того, що і населення і, відповідно, письменників там більше, то, відповідно, і книжок там значно більше. Причому вони відтворюються у великих тиражах як паперових, так і електронних і звуковим і значною мірою доступні читачеві. І відповідно серед цього валу книжок є ду-у-уже багато барахла. І про нього, природно, я говорити не буду.

А буду говорити про ду-у-у-же пристойний літературний продукт. Для того, щоб його знайти, треба просто подивитися, що перемагає (маю на увазі короткі списки), скажімо, на літературному конкурсі Ірини Прохорової “Нос” і що, до речі, видається в її видавництві “Новое литературное обозрение”, яке видає дуже якісну інтелектуальну літературу.

Але з авторів, які мене підкорили – це Євгеній Водолазкін, петербурзький інтелектуал родом з Києва, з його романами “Лавр” і “Соловьёв и Ларионов”. Судячи з його біографії, ми виростали кілька кварталів один від одного, ми вчилися на одному факультеті майже одночасно, в ньому стільки від старої київської культури і старої київської філологічної російськомовної школи! Разом з тим, на цій базі – величезний пласт інтелектуального досвіду і ексклюзивного розуміння культури й словесності, здобутого у співпраці з Дмитром Ліхачовим. Його романи - це потужні тексти. Немає таких в Україні. Кажу це не лише з великою долею і самокритики, адже я також не лише видавець...

“Кись” Татьяни Толстої. Немає в нас такого рівня текстів. Немає. Незалежно від того, чи любимо ми постапокаліптичну антиутопію чи ні, однак те, що Толстая робить з мовою – це просто фантастика! Скільки в неї іронії і жовчі, втіленої в сюжетних комбінаціях – можна лише дивуватися! Це просто цимес.

Ну, якщо Водолазкін і Тетяна Толстая  – це все-таки твори для дуже перебірливого читача, хоча я б рекомендувала їх читати всім, то твір Олексія Моторова “Юные годы медбрата Паровозова” на їх фоні виглядають значно доступнішими. Колишній працівник реанімації, він розповідає про свій досвід в романі, здавалося б, дуже просто, проте наскільки цікаво, з гумором і разом з тим з високим рівнем гуманності. Взагалі приклад Моторова, так само, як і блискучий літературний досвід математика Володимира Березіна “Путевые знаки” (2009) в серії “Вселенная Метро 2033” (до речі, я вважаю її набагато сильнішою від романа Дмитрія Глуховського “Метро 2033”, від якого почалася постапокаліптична література про підземку) наводить мене на думку, що авторів треба шукати НЕ СЕРЕД ФІЛОЛОГІВ.

Подобається мені Людмила Петрушевська. Чим вона цікава і чим повчальна її творчість для наших письменників. Якщо зібрати всіх головних героїв і героїнь наших українських романів, то всі вони – митці і мисткині і представники ще якоїсь “еліти”. А ще дуже декоративні герої-жертви. А де життя 95% населення? Мені як антропологу-науковцю воно безмежно цікаве. Чому ж я про цих людей не пишу? Чому не пишуть про цих людей наші письменники? От у Петрушевської є життя “низів”. І це життя набагато інтригуюче, ніж наші орнаментальні сюжети. Простішими треба бути і менш занудними!

Взагалі жінки-письменниці мені видаються в усіх сучасних літературах набагато цікавішими від чоловіків. Серед усіх останніх лауреатів Нобелівської премії мене заворожила лише одна письменниця (я навіть не знаю, як вона “вписалася” в Нобелівські вимоги) – Ельфріда Єлінек. Почитайте її “Піаністку”.

І завершити я хочу Владіміром Сорокіним. “Сахарный Кремль”. Це шедевр. Скільки б я як видавець віддала за текст українського письменника такого рівня!